Artist's statement
Statement: Art is my medicine and my personal diary.
🇺🇦
Працюю «проєктно», використовуючи різноманітні медіа: діджитал-арт (фото, відео), колаж, живопис, аналогова фотографія, текстиль, тексти, перфоманс.
У створенні робіт, першоосновою вважає ідею, концепт, дослідження, а вибір медіума використовує, як інструментарій.
На противагу сформованим професійним судженням - не прагне до вироблення одного впізнаваного стилю.
Вважаю себе художницею «повного циклу» з відкритим поглядом та широким колом інтересів.
Актуальні теми та лейтмотив робіт - це дигітальний слід сучасної людини, екологія, самотність, проблематика вибору, тяглість поколінь та феномен часу.
У живописі віддаю перевагу роботі з кольором, а не фігуративним зображенням. Також з використовую патерни, повтори, для мене це якір, який надає психологічної стабільності, і мистецтво стає ліками.
Та після повномасштабного вторгнення моє висловлювання змінюється через контекст. Не покинувши України понад дев'ять місяців, моє спостереження за собою стало більш глибоким. Новий досвід, нові звички, навіть нові фізичні навички мають вплив і на мою творчість. Пошук себе в хаосі, дає більш глибокий результат і ширше поле для бачення.
Усвідомлення згуртування українського народу породжує ще більшу глибину розуміння своєї одинокості і вразливості. Відстань між колективним та особистим збільшується, через глобалізацію колективної відповідальності, набуття більшого впливу соціального договору.
Постають питання:
- хто я в цьому спільному проживанні війни?
- яке моє місце, чи маю я право на ті ж блага, які раніше були звичними?
- як мій соціальний статус бездітної незаміжніх жінки, людини, в якої батьки залишили цю землю і як він впливає на сприйняття соціуму / держави мене та які внутрішні рефлексії я відчуваю?
- що я відчуваю через загрозу ядерного удару, усвідомлення, що країна агресор ладна вбити кожного українця, включаючи та мене, як це жити в постійній внутрішній тривозі і як її трансформувати?
- як трансформується фізичний простір міст, інституцій, приватне житло через воєнний час?
- що таке колективний досвід проживання війни та її наслідків?
Останнє питання для мене є не лише мистецьким, а й історичним, архівним, бо розпочала збирати «власний музей» колективного досвіду пристосування українців до відсутності світла, води, тепла в неокупованих містах.
Сталість поколінь, як і раніше для мене є актуальною в практиці, але тепер вона пов'язана не з дослідженням минулого, а з осучасненням мистецького доробку України часів дисидентства та дорадянської доби.
Для мене зараз в практиці не існує поняття «пошук істини, правди», бо вплив війни робить більш дотичним та реальним відчуття не розмитості між поняттями добра та зла, білим та чорним. Коли тебе хочуть вбити ти однозначно знаєш для себе відповіді.
Бо навіть смерть має залишатись власним вибором кожної людини, якщо це не пов'язано з віком або нещасним випадком.
2022
Statement: Art is my medicine and my personal diary.
🇬🇧
I work on the projects using different media: Digital art (photo, video), collage, painting, analog photography, textiles, texts, performance. In the creation of works, the most im- portant for me is idea, concept, research, and the choice of medium — as a tool. Contrary to professional judgment, I do not aspire to develop one recognizable style.
I consider myself a "full cycle" artist with an open mind and a wide range of interests.
Main topics, the leitmotif of the works — is a digital footprint of man, loneliness, problems of choice, heredity of generations and the phenomenon of time.
In painting, I prefer to work with color rather than figurative images. I also use pattern and repetition, for me it is a key that provides psychological stability, and art becomes medicine.
After a full-scale invasion, my statement changes due to context. Having not left Ukraine for more than nine months, my self-observation became more profound. New experiences, new habits, even new physical skills affect my creativity. Searching for yourself in chaos gives a deeper result and a larger field of vision.
Awareness of the unity of the Ukrainian people gives rise to an even deeper understanding of their loneliness and vulnerability. The distance between the collective and the individual is increasing, due to the globalization of collective responsibility, the acquisition of greater influence of the social contract.
Questions arise:
- Who am I in this coexistence of war?
- Where do I belong, am I entitled to the same benefits that were formerly usual?
- What is my social status as a childless unmarried woman, a person whose parents left this earth and how does it affect the perception of me by society/the state and what internal reflections do I have?
- What do I feel because of the threat of a nuclear attack, the realization that the aggressor country is ready to kill every Ukrainian, including me, what is it like to live in constant internal anxiety and how to transform it?
- How is the physical space of cities, institutions, and private housing transforming during wartime?
- What is the collective experience of living in war and its consequences?
The last question for me is not only artistic, but also historical, archival, because I started collecting "my own museum" of collective experience of the Ukrainians in adaptation to electricity, water supply, heating absence in non-occupied cities.
Sustainability of generations is still relevant to me in practice, but now it is not related to the research of the past, but with the modernization of artistic production of Ukraine during the dissident and pre-Soviet era.
For me, the concept of "search for the truth" is not in practice now, because the impact of the war makes more tangible and real the feeling of merging good and evil, white and black. When they want to kill you, you definitely know the answers. Because even death should remain a personal choice of each person, if it is not related to age or an accident.
2022
